Віршована казочка про хвацького Мурчика.
Десь у нашого кота, геть пропала муркота
Навіть віскасу не хоче, і до діток не муркоче.
Зовсім долі вуса виснуть, ну от як з таким не скиснуть…
Та що ж трапилось з Мурком, з нашим радості клубком?
І його сусідка знизу, біла кішечка Маркіза
Теж сумує і не спить, на балконі все сидить.
Бо приводять їй сіамця, гонористого іспанця…
Й не пускають до Мурка, разом гратись у клубка.
Та рудий Мурко не з тих, хто здається в один дих!
Справді мужнього кота, не залишить муркота
Не дарма Кота в чоботях, подивився він в суботу!
Спритна блискавка руда, вже з балкону заліта…
Вушка й хвостика Маркізи, він грайливо зачіпа.
А вона, відчувши радість: ось нарешті Мурчик тут!
Ніжно щічкою торкає, його вуса, лапки й … тут.
Тут виходить на балкон, покурити дід Антон:
— От хвостата потороча, ще біди нам тут наврочить!
І сердито — з рушником… Не побачення …- облом.
Довелось Мурку тікати, хвіст в смородині ховати.
ПосидІв, подумав трішки, вирішив спіймати мишку.
Щоб сусідам піднести, свою гідність довести.
Доки мишку полював, вечір вже в дворі настав…
Вже хвилюється Мишко, де ж пропав його Мурко.
Кличе, всюди загляда, чи ж не сталася біда?…
Кіт стрибає з гаража, тягне жирного мишА…
Гордо хвіст підняв трубою: привітає хто героя?
А Мишко і тьотя Надя, придивившись до Мурка
Враз помітили обоє — повернулась муркота!
От цікаво, що ж за диво? Зранку ще ж лежав ліниво…
І куди несе трофей, до котів, чи до людей?
І пішли за ним тихенько, поховавши радість в жменьках.
А Мурко почапав знову, до сусідського балкону.
Спритно в нього застрибнув, перемогу ж ось здобув…
Вибрав кращого вазона, не аби що, а кротона
Вклав мишА на видне місце, щоби зручно було їсти.
Як захоче дід Антон, знову вийти на балкон,
І покурить і закусить, подобріє і відпустить
З нашим Мурчиком Маркізу, прогулятися донизу.
А Мишко і тьотя Надя — не стрибать вже пізно радять
Доведеться виручати, руде чудо, волохате.
І пішли дзвонити в двері до Антона і Лукері
Відчинила внучка Настя, теж рябенька торба щастя.
Розказали про героя, скористався як дірою…
І про те, що він мишА, ніс сюди бо поважа
І Антона й внучку Настю, і своє пухнасте щастя…
— Ох, хвостата потороча, знаю я чого він хоче ?.
Дід Антон розправив плечі, і бадьоро, не старече
На свою Лукерю глянув, посміхнувся і розтанув.
Пригадав, як у ці двері, вперше він заніс Лукерю
Молода була завзята, до роботи і до свята.
Як дзвіночок голосок, і коса як колосок:
— Та і я ж був молодим, що Лукере, може з ним,
З цим рудим завзятим чортом, нашій киці буде фарт?
Посміхнулась тільки мудро, і кивнула — та нехай.
Обійняв Антон Лукерю, запросили на вечерю
Тьотю Надю і Мишка, і Маркізу і Мурка…
Подивись лишень на них.
— На пухнастих, чи малих?
— Ти диви, і ці вже спелісь. Рибки, іграшки, мопед.
А ще кажуть молодь нашу, всю заплутав Інтернет.
Та покИ руді й завзяті, йдуть до мрії хай там що,
Будуть лідери й трудяги